Історія однієї фотографії
Пожовклий знімок, зроблений фотографом-аматором 25 років тому. У кадрі - на тлі сірої стіни п'ятеро чоловіків у бойовках, які на мить покинули важливі справи. Похмурий настрій дощового дня контрастує з щирими посмішками тих, хто фотографується. Звичайне фото з сімейного альбому, яких тисячі. Ось тільки білі плями респіраторів, дата й місце зйомки одразу повертають нас в епоху страшну й героїчну.
Знімок зроблений у вересні 1986 року в Чорнобилі біля ремонтного пункту з обслуговування пожежних автомобілів. У центрі - інженер-атомник з Прибалтики, ім'я якого, на жаль, не збереглося в пам'яті. Ліворуч від нього - бійці зведеного загону гарнізону пожежної охорони Луганської області Хлинін Віталій Єгорович і Біжан Микола Петрович, слюсарі 16-ої воєнізованої пожежної частини м. Луганська, праворуч - Муралов Володимир Борисович, майор внутрішньої служби, який виконував у Чорнобилі обов'язки помічника начальника штабу зведеного загону по техніці і Ганагін Сергій Якович, водій 2-ої самостійної воєнізованої пожежної частини м. Луганська.
Є в історії людства трагічні дати, які не стираються в пам'яті незалежно від кількості років. До них відноситься і 26 квітня 1986 року, коли внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС «мирний атом» вирвався назовні, сіючи смерть і руйнування. Першими на його шляху стали пожежні.
Згадує Володимир Муралов:
- Коли виникло питання про створення зведеного загону, мені запропонували посаду заступника начальника загону по техніці. Там потрібні були справжні професіонали, надійні, перевірені люди, на яких можна покластися в будь-якій ситуації. Тому з 40 чоловік ремонтної частини було відібрано двох - Віталія Хлиніна, на той момент йому було 46 років, і 39-річного Миколу Біжана. Група в складі 7 чоловік приїхала в Чорнобиль, де до нас був Полтавський загін. За тиждень потрібно було прийняти від них усю тридцятикілометрову зону, а це близько 400 одиниць техніки, яка базувалась в 3 місцях: у Прип'яті, Іванкові й у Зеленому Мисі. У мене в розпорядженні був навіть бронетранспортер, на якому возили спеціальних гостей з Києва й Москви в Прип'ять. Єдиною людиною, яка мала право водити його, був 23-літній Олег Мальцев зі Свердловська, який, на жаль, помер два роки тому від раку. Броньований транспортер знижує рівень радіації в 100 разів, та коли проїжджали рудий ліс на повній швидкості, то дозиметри зашкалювало, і броня не захищала нас.
Зведений загін Луганської області працював у зоні відчуження 40 днів, з 25 серпня по 3 жовтня 1986 року. Усі жили в постійній напрузі 24 години на добу. Техніки в казармах часом не роздягалися, у будь-яку хвилину очікуючи виклику. Машини, зібрані з усією України, на пожежах мали працювати, як годинники. Бувало, вночі поставлять автомобіль на ремонтний пункт, а вранці - на виїзд. У цих умовах Хлинін, Біжан і водії, що допомагали їм, у тому числі й 30-літній Сергій Ганагін, воістину творили дива! Чого їм це коштувало?… Вони ніколи ні на що не скаржилися, хоча дози радіації, отримані техніками від заражених машин, були просто фантастичними. Одного разу навіть довелося мати справу з легендарною машиною, евакуйованою із Прип'яті, на якій на своє останнє завдання виїхала чергова варта ВПЧ-2 під командуванням лейтенанта внутрішньої служби Володимира Правика. Саме з цього автомобіля почалася героїчна історія протистояння атомній стихії.
Згадує Владимир Муралов:
- Машини були старі. Постійно потрібні були запчастини, а щоб їх отримати, треба було їхати в Київ. Як мінімум, втрачався день, а цього ми собі дозволити не могли. Тому, не зважаючи на радіацію, техніки знімали деталі навіть із машин, що вже перебували в могильниках через надмірне радіаційне забруднення. І за весь час – жодного нарікання на роботу Хлиніна чи Біжана я не одержав. Це були справжні майстри своєї справи, висококласні фахівці й просто дуже відповідальні люди.
Час рікою пливе... Більше п'яти років немає серед живих Віталія Єгоровича Хлиніна. Ідуть з життя ліквідатори, а Чорнобиль залишається з нами. Б’ється опроміненою кров'ю в серце. Болить відкритою раною. Дивиться скорботно зі старих чорно-білих знімків, де всі ще сповнені життя, здорові й молоді. На цих фото наші земляки, діди, батьки - скромні герої тієї пори, що ховають за посмішками позамежну напругу людських сил і соромляться слова «подвиг».
Центр пропаганди
ГУ МНС України
в Луганській області
